Багатій

Мирон Степанович ось уже другу ніч не міг заснути. Та воно й недивно. Адже він тепер - багатій. В такій ситуації сон би відпав і в людей набагато молодших віком, а Мирону Степановичу вже стукнуло не багато не мало – сімдесят років.
Давайте ж заглянемо в скромне приміщення пенсіонера і дізнаємось, що ж таке трапилось з ним на старості літ. Коли ви твердо вирішили розгадати цю загадку, то прошу дуже. Знайти нашого героя не становить ніяких труднощів. Сідаєте на перший тролейбус, доїжджаєте до зупинки «Цегельний завод» і шукаєте навпроти неї будинок під номером двадцять. Підійшовши ближче ви, по непривабливому вигляду, одразу ж догадуєтесь, що це гуртожиток, та ще й як потім виявиться, для холостяків. Так воно є, та насправді він вже давно перестав бути холостяцьким. Проте, не для всіх, принаймні для Мирона Степановича. Він і далі живе сам-самісінький. Ви проходите мимо першого під’їзду, закритого на величезний навісний замок, і заходите в другий, він же й останній. Примруживши очі після світла двору ви ще стоїте на місці намагаючись зорієнтуватись в обстановці, як десь з кутка до вас долинає суворий жіночий голос:
- Ви шановний до кого?
- Та я до Мирона Степановича, - ставши струнко, відповідаєте ви, шукаючи очима власницю голосу.
- А-а-а, - немов луна відбивається з кутка. – Проходьте.
- Та справа в тім, що я не знаю де тут у вас його шукати.
- Не знаєте? – дивується жінка, так начебто всі мали би знати де розташована кімната Мирона Степановича. - Так це просто - четвертий поверх, направо, кімната дев’яносто чотири.
Ой! Перепрошую шановний слідопите-читачу. У вас напевне вже виникло логічне запитання:
«А що робить в гуртожитку сімдесятирічний дідуган.»
Так само логічно ми відповімо – живе. Ви дивуєтесь. А ми ні. Вам здається, що в гуртожитках живуть тільки молоді холостяки, чи молоді подружні пари. Але все ж таки ще молоді, і то тимчасово. Е ні, на цей раз ви помиляєтесь. Тут доживають віку і старики. Правда здебільшого дійсно холостяки. Звичайно ще перед тим, як вирушити на пошук нашого героя, можливо дехто подумав, що його зустріне консьєржка солідного будинку, а не проста чергова гуртожитку, бо ж мова йде про багатія. Та на жаль все так є як є. Тож давайте облишимо цю тему і перейдемо до мети нашого візиту. Тим більше, що від неї ми вже не так далеко.
Отож ми підіймаємось по сходах на четвертий поверх, повертаємо праворуч і обережно прямуємо в кінець коридору.
«Чому обережно?» – одразу ж запитуєте ви. Та тому, дорогі мої, що тут також стоїть цілковита темінь.
«Та це ще нічого», - сказали би старожили гуртожитку...
Але ні. Далі розповідати про умови проживання в гуртожитках, ми не будемо. Якими вони можуть бути знають тільки ті, хто жив, чи ще й досі живе в них. Ми ж не будемо виносити сміття за поріг, бо завалимо всю вулицю. Та й не про те ми хотіли розповісти. Добре що ми знайшли кімнату нашого героя. Він якраз знаходиться у спальні-вітальні. Це пів кімнати розділеної шторою, в іншій половині - кухня.
Отож, хоч це і не пристойно, але ми непомітно підглядаємо, як Мирон Степанович мучиться від того, що багатий.
«Чого ж то він такий багатий, живе в бідному гуртожитку?» - постає ще одне логічне запитання. Тут вже і наша логіка безсила. Хоча може тому, що багатим він став тільки два дні тому і то зовсім випадково.
«А як же то так сталося?» – не втерпіли ви, щоб не запитати.
«А так… Два дні тому ішов Мирон Степанович додому постукуючи ціпком об асфальт, аж раптом звідкілясь взялась під ногами невеличка сумочка - барсетка, так здається її називають. Новенька така, гарнесенька, ну як її не підійняти. Та для початку наш герой придивився чи не прив’язана до неї ниточка, а бо ще щось.
«Ці капосні хлопчаки бувало не одного наївного перехожого зловили на таку приманку. Ти нагнешся щоб підійняти, а воно стриб від тебе, а ці шибеники за кущами регочуть аж за животи хапаються», - розмірковує наш герой.
На свій превеликий подив, Мирон Степанович нічого підозрілого не виявив, та й навкруг ні душі. Отож він і підійняв знахідку, та й заховав у пакет.
«Дам оголошення в газету, чи на радіо. Може за нею хтось шукає, - по-дорозі міркує собі наш герой. Дивись ще й пару гривень зароблю», - тішиться цій думці старий прямуючи до гуртожитку.
Зайшовши в свою кімнату, Мирон Степанович в першу ж чергу вийняв барсетку з пакета. Відкрив її…
…І ось до сих пір не може заснути. Барсетка була битком набита грішми, та ще й не нашими, та навіть і не доларами, а євро…

Мирон Степанович літав понад хмарами. В його уяві проносились різні приємні картинки: то він сидить на балконі власної квартири з газетою, то порається серед квітів біля власного особнячка, а то вже лежить на гарячому піску одного з санаторіїв, що на березі Чорного моря, і ще багато чого.
Ось нарешті наш герой опускається з-за хмар на землю і вирішує втілити свої фантазії в дійсність. Він купляє газету і серед реклами, в колонці про нерухомість, шукає того, хто б реалізував його мрії. Раніше йому ніколи не приходилось дзвонити по таких важливих справах. Та й чого б було Мирону Степановичу дзвонити коли, крім власної пенсії, інших грошей, останнім часом, в нього й не траплялось. Добре що хоч домігся собі телефон якось провести.
Гм… Гм… В яку б то фірму подзвонити, - чухає собі голову наш герой. - Трохи вже пізно. Але то все приватники, а ті, напевне, ще працюють. А давай подзвоню хоча би в ось цю.
Мирон Степанович читає:
« Фірма «Гарант» працює виключно для вас і приймає ваші замовлення, як і вдень, так і вночі».
Тремтячими, від хвилювання, пальцями він набирає потрібний номер:
- Фірма «Гарант»?
- Так! – з трубки почувся глухий, трохи заспаний голос.
- Ви працюєте з нерухомістю?
- …Можна й так сказати, - після невеликої паузи роздалось на тім кінці слухавки.
- Ну, а щось на одного чоловіка, не дуже дороге, в тихому районі можете запропонувати?
- В нас в основному на одного й замовляють. А місця, тихішого за наше, ви ніде більше не знайдете. Ви нашу назву читали?
- Читав.
- Отож! Одним словом - фірма гарантує, - роздається переконливий голос з трубки.
- От і чудово, - радіє Мирон Степанович, - мені це якраз і потрібно.
- Завжди до ваших послуг, - чемно обзивається голос.
- А ще скажіть, яка плата за метр?
- Двісті зеленими.
- Двісті? Та що ви таке кажете? – спантеличено перепитує Мирон Степанович. (Він знав, що один метр коштує разів в чотири більше).
- Ну якщо для вас надто дорого, то шукайте собі місця десь інде, - ображається голос із трубки.
- Ні-ні. Що ви! Мені здалося, що це навіть задешево.
- А-а., - просто мичить голос з трубки, - ну то коли маєте дурні гроші, можете прихопити трохи більшу площу. А на ній скажімо посадити квіти, лавочку поставити.
- Я щось не второпав? Це вже якийсь особняк виходить чи що?
- Ну можна й так сказати, - погоджується голос.
- Ну, а ви можете прикинути щоб це все разом коштувало?
- А що тут прикидати? Два основні, плюс ще хай там навколо зо два. Тоді чотири на двісті маємо вісімсот баксів.
- Це що ж така дольова участь?
- Та так, - погоджується голос і філософськи додає. - У кожного своя участь. Та як попали вже до нас то тут у всіх однакова.
- Я щось нічого не розумію, - і зовсім спантеличується Мирон Степанович.
- Ну якщо не розумієте, то завтра вранці передзвоніть начальству або краще під’їдьте, буде і Дем’ян він вам все кваліфіковано і пояснить.
- Дем’ян? А це хто такий?
- Дем’ян, - це майстер своєї справи. Краще за нього ніхто не зробить.
- А він в вас хто виконроб чи майстер.
- І виконроб і майстер. Все в одній особі. Майстер вищого класу – фігура, а всі решту так – мілюзга.
Мирону Степановичу стає душно….
- Перепрошую. Куди я попав? Це фірма «Гарант»?
- Гарант.
- А з ким я розмовляю?
- Та з Федором Наливайлом.
- Не про те запитую, - вже зовсім втрачає терпіння Мирон Степанович. – Ким ви працюєте?
- Та ким, ким. Сторожем звичайно.
- А ваш Дем’ян?
- Та теж тут… У нас, на кладовищі, гробокопачем.
- На кладовищі…, - трубка випала з рук Мирона Степановича.
- Алло! Алло! – долітало з того кінця. – Що за клієнт пішов не вихований. Півгодини розпитує, а потім слухавку кидає…

Тим часом Мирон Степанович отупіло сидів на ліжку, в’яло смокчучи таблетку валідолу.
Та після цієї розмови він більше вже не дзвонив ні в одну фірму по нерухомості. Правда, ще раз подзвонив, але в редакцію газети, щоб перепитати, чому серед агенцій по нерухомості, виявилась ритуальна служба.
«Вибачте, сталась технічна помилка», - чемно відповіли йому там.
Тож коли Мирон Степанович вже і зовсім заспокоївся. прийшов, як кажуть до тями, то з прикрістю мусив визнати, що можливо йому незабаром таки прийдеться зустрітися з майстром високого класу Дем’яном, та на цей час гроші вже його напевне цікавити не будуть.
«Життя закінчується, - подумав наш герой і всі ми скоро постанемо перед Богом, а там гроші нам вже не знадобляться».
Недавно хтось йому розповідав, як один чоловік складав гроші на чорний день. Він і не доїдав і ще багато в чім собі відмовляв, та й не тільки собі, бо мав дітей, і навіть онуків. Грошима йому допомагали родичі із-за границі. Тож з часом тих грошей немаленька сума назбиралась. Свої скарби він десь там в квартирі і приховував. І ось таки прийшла чорна година. Та була вона в вигляді грабіжників, які забрали всі назбирані за довгі роки гроші та ще й їх власника покалічили. Дякувати Богу, що хоч живий лишився.
«У мене і взагалі нікого не має, - міркував Мирон Степанович, - той залишати не має кому. Звичайно можна б було погуляти на старості літ, та вже якось обійдуся. А згубу напевне хтось таки шукає і місця собі не знаходить».
Отак роздумавши Мирон Степанович вийняв візитку з барсетки тай подзвонив:
- Алло! – роздався молодий чоловічий голос.
- Василь Васильович?
- Він самий, - почулася ствердна відповідь.
- Пробачте мою цікавість. Ви нічого недавно не загубили?
На тім кінці трубки настало якесь замішання, потім схвильований голос запитав:
- А ви знайшли?
- Що знайшов? – ще раз захотів перевірити Василя Васильовича Мирон Степанович.
- Як що? Барсетку з грішми.
- Знайшов. І можу її вам повернути.
- Та хіба це можливо в наш час?
- Як бачите можливо. Все в руках Божих.
- Що правда то правда я і сам раніше ніколи не молився до Бога. А тепер після ось цього випадку і я став на коліна перед Ним, - погодився власник загубленої барсетки.
- Знаєте, скажу й я по-правді, - відповів на ті слова наш герой, - я й сам собі здивувався. Та тепер…
- А що тепер?
- Я поглянув на своє життя і на поступки під іншим кутом зору і дещо зрозумів. А ви?
- А я? Я вже не вірив, що це можливо.
- Ви напевне погано думаєте про людей.
- Тепер ні. Я вже думаю погано про себе.
- І ото після цієї згуби в вас склалася така думка? - запитав Мирон Степанович, - чи ще щось сталося?
- Так сталося. Перед цим я ще щось втратив.
- І що ж?
- Совість.
- Тепер через гроші ви поміняли думку про себе?
- Так, бо якраз через них я втратив совість.
- Я щось не зрозумів? - перепитав Мирон Степанович.
- Справа в тім, що у моїх сусідів біда. Їх маленький син важко хворий. Для того щоб його вилікувати потрібна кругленька сума на операцію. Вони знають, що я бізнесмен, тож попросили в мене допомоги. Хотіли щоб я їм позичив.
- І що ви зробили.
- Як бачите – відмовив.
- Гм…
- Ні ви не думайте, що я такий бездушний., - почав виправдовуватись Василь Васильович, - просто я вже давно примітив гарне авто. В мене одне є, але стареньке. Я взяв гроші і пішов за покупкою, щоб назад вже повернутись на автомобілі. І як так вийшло, що я загубив барсетку з грішми? Таж я її ніколи з рук не випускаю. Я під’їжджав на таксі. Виходячи з нього закривав за собою двері, аж тут таксист чомусь попросив мене закурити. Я механічно поставив барсетку на дах автомобіля і поліз по сигарети. Вгостивши таксиста задумавшись пішов, зовсім забувши про неї. Таксі рушило і вона напевне одразу ж звалилась на землю, та він теж не помітив. Я згодом дізнавався, дзвонив в таксопарк. Хоча я думав, що таксист мене обманює. Не хоче віддати. Ну та це було потім, - сказав наш потерпілий, і продовжив. –Я вже пройшов чималий шмат дороги, як спохватився. Повернувся. Та на тім місці барсетки не знайшов. Видно ви якраз проходили і підібрали її...
- «Нічого собі історія, - подумав Мирон Степанович, – і авто нічого? Я б за таку суму однокімнатну квартиру купив».
- …тож я не допоміг своєму сусідові, - говорив далі Василь Васильович, - і ви не повірите, тепер сиджу і сам з себе сміюся. Думаю: « Так тобі і треба». А хлопчика мені по-правді жаль. Я тут ось помізкував над цією ситуацією і уявіть собі таке: я заїжджаю у двір, а крізь вікна на мене, в дорогій машині, дивляться сусіди і говорять: «Вася купив собі ще одну машину, а нам так і не допоміг». Щоб я тоді відчував?
- Це напевне було би мерзенне відчуття, - погодився Мирон Степанович. - Але я слухаю вас і чую, що совість ви ще не зовсім втратили, а лише гроші. Тож приїжджайте я їх дійсно знайшов і хочу вам повернути. А як повернути повністю свою совість - думайте самі. Усе ще поправимо і все в руках Божих.
- Ви це серйозно? Знайшовши таку велику суму і хочете її повернути?
- Абсолютно.
- Ви напевне багата людина, що так легко розстаєтесь з нею.
- Ні.
- А де ж ви живете?
- Біля цегельного заводу в гуртожитку номер двадцять.
- В гуртожитку?...
- Так.
- І ви кажете що вам не потрібні гроші ні на квартиру, ні ще на щось.
- Взагалі то я вагався, та дійшов висновку, що мені й тут не погано. В моєму віці вже пора думати про дорогу на небо, якщо Бог мене прийме, а не про багатство, - розважливо промовив Мирон Степанович.
- Тоді ви мене обманули, – схвильованим голосом відповів Василь Васильович. - Ви багата людина. Я їду до вас. Будемо рятувати хлопчика і мою совість...

* * *
Нарешті перед їхніми очима постало море. Вони з нетерпінням кинулись до нього. Проте дорогу їм заступила ціла армія відпочиваючих. І так не широка піщана коса була запруджена ними, що і ногою ніде ступити. Червоні, бронзові тіла, мовби розкидані снопи валялись купами на піску. Інші стояли чи сиділи. Різнокольорові панамки, капелюшки, брилі, кепки, купальники, темні окуляри, що виблискували на сонці, намащені кремом тіла, створювали картину якогось багатоногого і -рукого чудовиська, що виповзло з моря на берег і пожирало кукурудзяні палички, пиріжки, креветки, соняшник, кавуни і інші фрукти, і запивало все це пивом і різними напоями. На березі стояв шум і гам, що глушив навіть морський прибій.
Подорожні зі страхом ступали поміж відпочиваючими боячись наступити комусь на ногу, руку чи навіть голову. Вони повільно, але все ж таки наближались до води. По-дорозі насилу знайшовши клаптик вільного місця на піску. Роздяглись. Присіли. Поглянувши на себе, новоприбулі серед цих засмаглих, майже чорних людей, відчули себе білими воронами. Їхні тіла, не бачачи сонця майже круглий рік, вирізнялись на фоні пляжного люду, за кілометр. Тоді вони швиденько кинулись в хвилі Чорного моря. Там, залізши по шию в воду, відчули себе вільніше. Тепер вони були майже як усі.
- Діду Мироне, навчіть мене плавати, - борсаючись у воді, до старого чоловіка наблизився п’ятирічний хлопчик.
- Та я дитино сам не вмію.
- Діду ви напевне жартуєте. Ви ж старші за тата, маму і дядька Василя, а не вмієте плавати? Вони он куди заплили звідси майже не видно. Мені сказали залишайся з дідом Мироном, то й я думав ви мене навчите. А ви самі не вмієте.
- Правда Івасику - не вмію. Я не тільки ніколи не плавав, а й море перший раз в житті бачу.
- Ви діду якийсь не сучасний, могли б і на нашому озері навчитись плавати.
- Та міг би та якось так сталось, - сумно усміхнувся Мирон Степанович. - Самому не хотілось, а так компанії не мав. Жив собі сам на світі, нікому до мене діла не було, та й мене ні до кого не тягнуло.
- Мені вас шкода. Та зараз ви маєте компанію. Я чув, як дядько Василь з тьотею Сонею і тато з мамою між собою говорили.
- І що ж вони говорили коли не секрет?
- А ви мене не видасте? – по-змовницьки шепотом запитав хлопчик.
- Ніколи в житті, - забив себе в груди старий.
Івасик оглянувся чи не має нікого поблизу і знову шепотом продовжив:
- Вони сказали: «Без «нашого багатія» на море не поїдемо».
- Так і сказали? - перепитав Мирон Степанович.
- Зуб даю. Так і сказали, - серйозно відповів хлопчина.
- Так дитино тепер я хоч на старості літ маю друзів, які мене люблять і поважають, - повеселішав Мирон Степанович. – А ти? - прищурившись він глянув на маленького Івасика.
- І я теж вас люблю. Тато з мамою кажуть, що ви мій рідний дід, а дядько Василь другий хресний. А скажіть, - малий знову перейшов на шепіт, - ви й справді такі багаті?
- Так Івасику, після твоїх слів я став ще багатший, - цілком серйозно відповів Мирон Степанович і враз перемінився на лиці. – А тепер давай купатися, а то ми як жінки на перелазі стали і теревені правим!
Мирон Степанович зачерпнув жменями морської води і хлюпнув на Івасика. Той заверещав, зареготав і заляпав руками по воді, намагаючись і собі хлюпнути у відповідь.
- Держись козаче, а то скупаю, - закричав Мирон Степанович, забувши про свої статечні роки і кинувся по воді за Івасиком.
- Я від мами втік, я від тата втік, і від вас утечу, - знов зареготав хлопчик і пустився навтікача.
З води на берег вийшло невеличкий гурт людей. Були це дві пари, одна ще досить молода, друга не на багато старша. Вони зупинились спостерігаючи за тим, як старий чоловік кумедно піднімаючи ноги, мов бузьок, бігав серед набігаючи на берег хвиль, за вертким хлопчиком.
- Василь Васильович дивіться, як «наш багатій» подружився з Івасиком, - сказав тато хлопчика.
- Знаєте народ, - звернувся до компанії Василь Васильович. – Мирон Степанович мені говорив, що за ті гроші, що я загубив, а він знайшов, хотів собі купити житло. Він хотів мати свій дім. А як тільки вашого Івасика виписали з столичної лікарні, він мене одразу попросив познайомити з ним. А далі ви самі знаєте, що він його мало не щодня відвідував. А коли Івасику дозволили гуляти, то ще невідомо хто з вас з ним більше гуляв, ви чи він.
Слухаючи його мову, батьки Івасика тільки головами кивали.
- А знаєте, - продовжив далі Василь Васильович, - він все ж таки знайшов свій дім. І хоча живе і далі в гуртожитку, та серце його з вами, зі мною, з вашим Івасиком. Напевне він на старості літ зрозумів одну просту істину, що дім людини там де його люблять і чекають. Він мені і сам казав, що тут на землі його дім з нами, його друзями. А ще Мирон Степанович сказав, що спочатку прочитав всю Біблію. Потім почав ходити на богослужіння і зрозумів, чого від нього хоче Бог і що тепер він має ще один дім - небесний, де його теж люблять і чекають. Ну тепер після всього цього скажіть мені - ну хіба він не багатій?

12.02.08. Тернопіль

БагатійПроза

Багатій
Проза